Приветствую Вас, Гость

Вдовина вірність

    Багато уже сказано і написано про війну. Назавжди і у всі часи вдячне людство буде пам’ятати про тих людей, які ціною великих втрат принесли світові перемогу.

    Полум’я гіркої війни обпалило кожен дім, кожну радянську сім'ю. Але вдвічі важче було жінкам тому, що жінка і війна - поняття не сумісні. Важко знайти слова, щоб описати ті почуття, які пережили жінки-солдатки. Якою величезною силою і, насамперед, силою духу необхідно володіти, щоб, одержавши похоронку з фронту, перебороти в собі біль і тяжкість втрати. Працювати, годувати, виховувати дітей, вірити, що настане день, коли закінчаться біди. Це замикатися в собі, а віддавати всі свої сили великій справі, за яку загинув чоловік. Як вижили, знають тільки самі вони.

    Солдатська вдова! Це можна спокійно говорити ці слова. В них страшне становище жінки, яке може принести тільки війна. Таких жінок багато, як не гірко про це думати. І вони і в нашому селі.

    В 1944 році провела на фронт свого чоловіка М. Г. Лисовецька , залишившись з двома малими дітьми. Про те, що пережила ця жінка, вона мало кому розповідала. Та особливою радістю світяться її очі, коли розповідає, що в ті згорьовані часи випадали і їй хвилини щастя. Вона пам’ятає їх до цих пір - це листи від Євтуха. Хоча й приходили ці рятівні "трикутнички" з великим запізненням, все ж були тими острівцями надії і віри, що повернеться милий додому. Та війна залишилась війною навіть в останні свої дні. Незадовго до перемоги одержала Марія Тимофіївна повідомлення, що загинув її чоловік Євтух Андрійович Лисовецький. Так і не побачив він дочки, що народилась невдовзі після його відходу на фронт, не дізнався, як чекала його улюблена дружина.

    Важкий біль втрати. І все ж зібрала в клубок всі своїх біди, почуття. Вона зобов’язана була тепер жити заради трьох дітей. Працювала в місцевому колгоспі імені Ватутіна (так колись називався радгосп "Бабинський"), виконувала різну роботу: пасла овець, телят. Про неї ще й зараз пам’ятають, як про передову трудівницю. Вже й пенсійний вік підійшов, але продовжує працювати, виховує внуків і береже у своєму серці велику пам’ять про чоловіка.

    Подібні долі і у Ганни Тимофіївни Матвійчук, Єви Гнатівни Ковальчук. Вони замінили чоловіків, що пішли по фронтових дорогах війни, стали для своїх дітей і батьком, і матір’ю одночасно. Всю війну молили долю: хай без рук, без ніг, аби тільки живий. Проте у війни обличчя жорстоке: тисячі чоловіків поклали своє життя. Неначе найдорожчі реліквії зберігають ці жінки фотографії своїх чоловіків, що навіки залишились молодими. 

    Пішли на фронт чоловіки Ліди Петрівни Мосійчук, Федори Фотівни Миколайчук, Одарки Тимофіївни Кожан. А вони чесно трудилися і виконували святий і праведний наказ своїх чоловіків: берегли і виховували дітей, вірили  в перемогу.

    Про кожну з цих жінок можна розповідати багато і довго. І була б ця оповідь про тривожну молодість, про велику любов і вірність, про мужність і працелюбність в ім’я Великої Перемоги. Не зберегнлося у цих вдів ні фотографій, ні листів з фронту. Та назавжди лишилась світла пам’ять, яка зберігала і зберігає до найменших подробиць весь невеликий шлях, пройдений разом.
    І хай немає в них нагород за все, що вони пережили, найдорожчою нагородою для них залишився мир, який завоювали їх чоловіки. І вони, вдови, все віддали без останку, щоб мир був вічно на землі.

Громадський кореспондент 
«Радянського життя».
с. Бабин